У спалах блискавки, в лігво осінньої зливи,

По вигинах колії мчав запізнілий експрес.

Ті двоє мовчали… Ті двоє, які  говорили,

Тепер  дослухалися грому і  стуку колес.

Вже годі казати… Яка з того врешті різниця?

Словами не склеїш на друзки потрощений світ.

Заснути б… та порізню ще, як навмисне, не спиться.

Піти?! Та чи вистачить сили не бігти услід?

А ніч за вікном, наче змовилась з осінню, відьма:

Тривожна, холодна, безжальна в своїй самоті. 

Між ними - не море, між ними – ріка непомітна,

Та, мабуть, немає мостів, щоб її перейти.

Десята цигарка… Десята чи сота цигарка.

Він дихає важко,  а серце у грудях кричить:

«Ну може спочатку? Ну може давай все спочатку?!»

… Він дивиться, курить, зітхає і знову мовчить.

Невдовзі зупинка… Зійти - і на різні маршрути,

У інше життя, де на двох не поділиться час.

- Виходиш?

- Пробач!

- Намагайся скоріше забути.

- Про тебе?

- Про мене!

Про тебе, про мене, про нас.

А доля навколо кружляла під музику скрипки,

Під музику грому і зливи, під серцебиття.

Всміхалась лукаво, бо знала: не буде зупинки,

Їм мчати удвох до Кінцевої ціле життя.