Я його поховала опівночі.
Під захмареним місяцем, потайки.
Сновигали у темряві привиди,
Шепотіли. Дивились на злодійку.
Я його, не вагаючись, стратила,
Розірвала на шмаття, лютуючи.
За холодно-іржавими гратами
Каяття не пізнаю болючого.
Уродилося, мабуть невдахою.
Ні хреста, ні могили глибокої.
На кілочку лише епітафія:
«Моя серце не відало спокою…»
| 
