Як нас вже не буде, тоді хтось зрубає тополю,
Високу, стару і трухляву, подібну мені.
А ми відпочинемо в небі від страху і болю,
Щоб сонячним зайчиком стрибать на білій стіні.
Як нас вже не буде, тоді хтось посадить калину, -
Колись у зеленому травні вона зацвіте.
І може згадає про нас у останню хвилину
Заморене сонце, що птахом за обрій впаде.
Як нас вже не буде, планети не спинять польоту,
І зорі не згаснуть, не зійде з орбіти Земля.
У шовкові хмари повільно відчинить ворота
Й всміхнеться крізь сльози до нас золоте янголя.
| 
