|
Кургани мовчать. Віковічна обітницька тиша.
Ковильні степи – наче сиве волосся Землі.
Згорають століття, і в небо димлять попелища,
Кістки українців запікши в гарячій золі.
Кургани мовчать і вдивляються в приспані зорі,
Що зранку пірнають в глибоку криницю Дніпра.
Розплетена й боса, у гордій, німій непокорі
Йде берегом ніч і у пелену роси збира.
Кургани мовчать. Тільки чути як дихає поле.
Гайдається місяць у срібних тенетах небес.
І молиться ніч, і росою окроплює доли,
Щоб край український за Божої ласки воскрес.
Кургани мовчать. Заглядають за хмари тополі,
Листочками дрібно у місячнім сяйві тремтять.
Чи довго тобі, моя земле, коритися долі
І волі чекати, - кургани уперто мовчать.
|
