|
А сонце лоскоче за п’яти розхристаний квітень,
Що влігся в духмяну траву під бузковим кущем
В картатій сорочці, яку знову висушив вітер
Опісля стрімкого прання світанковим дощем.
Він мружиться, крекче, ймовірно, боїться лоскоту,
Він носа уткнув у кульбабку, ховаючи сміх.
Усе йому ліньки ( однак він хваткий до роботи ):
Такого погідного дня відпочити не гріх.
А завтра він, певне, візьметься за гілочки вишень:
Нехай розквітають, - вже час, вже міцніє тепло.
Йому б тільки виспатись… виспатись… виспатись лишень…
Рядном сновидінь забуття накриває чоло.
Тюльпани до нього схиляють зарошені стебла.
Солодко дрімає…сопе… навіть схропує в бас.
В люстерка калюж задивляються хмари і небо.
Щебечуть дерева. Джмеліє повітря. Гойдається час.
|
