ТИ вдарив у дзвони шаленим, нестриманим рухом.
Здригнулися хмари – дощем напоїли весну.
ВОНА помирала… Прозоро-повітряним духом
Літала у квітах, в долоні збирала росу.
Голодні круки затиналися траурним криком,
Холодну, німу висоту розбивали крильми.
ТИ плакав, і сльози твої виїдали повіки.
ВОНА помирала, омита твоїми слізьми.
Судомою м’язів скувало безпомічне тіло,
Застигла у жилах в’язка, уповільнена кров.
В обіймах агонії дрібно, солодко тремтіла –
ВОНА помирала – моя божевільна любов…
| 
